Акт вандалізму, чи цивілізоване знесення?

петрот

Впродовж цього тижня відбувалася активна дискусія з приводу знесення монумента Петровському, яке відбулося 29 січня.

Звичайно, ця подія не могла не викликати активної полеміки серед істориків, політологів, громадських діячів та активістів: одні традиційно вважають Петровського визначним державним діячем, який вартий того, щоб його ім’ям називалося місто, інші ж, навпаки, називають його катом українського народу, винуватцем в репресіях та Голодоморі.

Так ким же насправді був “товаріщ Гріша”?

Відповідь на це питання спробуємо знайти з двох абсолютно полярних точок зору, а саме – з публікацій прихильника та супротивника знесення момументу – Оксани Забужко та Віталія Теплова.

10801582_723223484430601_2011481422053381916_n

Пан Теплов у своїй статті “Дело не в памятнике… Дело в трусости, глупости и вандализме” пише, що “у нас обвалились не биржевые индексы, у нас обвалились власть, закон и мораль”,  аргументуючи це тим,  що “вся наша шумная и пышная «ориентация на Европу» с её же «европейскими ценностями» на практике никого не интересует. Есть разница в глаголах: в то время, как в Европе, если есть такая необходимость, памятники демонтируют, в Днепропетровске образца 2015 года памятники сносят.” 

Ще пан Віталій стверджує, що “в Госдуме царской России депутат Петровский отстаивал право Украины на украинский язык, а в 1919 году при нем было издано книг на украинском языке примерно в три раза больше, чем в нынешней Украине.”

Звичайно, можна цілком погодитися із тезою пана Теплова про “цивилизованный снос памятников, как это принято в Европе”,  якби не наступні “але”:

1.)  мова іде про людину, на совісті якої – директива про “Червоний терор” – комплекс каральних заходів і репресивних заходів проти осіб, які звинувачувалися у контрреволюційній діяльності, розгром українського національно-визвольного руху в 1920 – 1930 -х роках, керування колективізацією в Україні, що призвела до Голодомору 1932-1933 років, як наслідок – до загибелі 10 млн. людей;

2.)  про який “цивилизованный снос” може іти мова, коли впродовж існування СРСР за наказом партійних чиновників – таких же петровських, сталіних, кагановичів та інших руйнувалися храми та дзвіниці, знищувалися  пам’ятки культури, історії та архітектури які оголошувалися “пережитком буржуазного прошлого”?

3.) після Жовтневої революції погляди Петровського щодо української мови змінилися – не варто  забувати про постанову ЦК РКП (б) і ЦК КП (б) У 1922 року “Про теорію боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української) “, згідно якої російська культура мала б одержати перемогу, а українська культура визнавалася  такою, що немає жодних перспектив розвитку та існування.

Якщо говорити мовою пана Теплова, то виходить, що “обвалились власть, закон и мораль” не в нинішній Україні, а набагато раніше – в “демократическом Советском Союзе,  где “жить стало лучше, жить стало веселее” “.

detailed_picture

Тепер варто звернути увагу на публікацію пані Забужко ” “Goodbye, Petrovski”, або розпечатування “закритого міста” “, в якій вона озвучила наступну тезу:

“Дніпропетровськ усі роки незалежності продовжував зберігати скорчену позу радянського “закритого міста” – міста, пригнобленого й запечатаного, як чавунною лядою, державним терором.
Чи був це тільки “фантомний біль” (так звана “травма другого покоління”), чи ще й “підігрів” од якихось, невидимих аутсайдеру, місцевих реалій – судити не мені, але починалось це торжество так і не знятого місту з горла імперського чобота – таки з вокзалу: з того самого пам’ятника Петровському.

Тільки-но зійшовши з поїзда, ти одразу, мов провалюючись у часі на 80 років назад, навіч бачив – “чия власть”, і “хто тут хазяїн”: ті самі, що прийшли сюди взимку 1919-20 років. Ті, що всіяли колись квітучу Катеринославщину трупом і забетонували, щоб і познаки не було. Ті, що вбили мого улюбленого тутешнього уродженця, великого письменника  Валер’яна Підмогильного, і знищили його рукописи, й на 60 років “запечатали” ім’я.

Тому що це була їхня робота – нищити, і це єдине, в чому вони були професіоналами. “

Доповнюючи пані Забужко, я би сказав, що останні події не тільки в нашому місті, а й в цілому по Україні довели, що Дніпро більше не хоче носити на собі ганебне клеймо “закритого” міста.

Наостанок, варто зазначити, що основна проблема полягає в тому, що наша влада впродовж всього існування незалежної України навмисно “тягнула кота за хвіст”, коли мова ішла про історичну пам’ять. Особисто мені здається, що в нормальній країні, яка проголосила політику засудження тоталітарного режиму, подібні монументи мали б бути знесені (прибрані) з центральних вулиць та площ міст та сіл починаючи з ПЕРШОГО року незалежності цієї держави.

Євген Устименко, політичний оглядач  freednipro.tv.

Tweet about this on Twitter0Share on VKShare on Facebook0

Comments

Теги: , , ,




Back to Top ↑