freednipro на військових навчаннях

З 15 по 18 грудня під Києвом 20 журналістів із різних регіонів України проходили тренінг з безпеки роботи журналістів у зоні військових дій від ІМІ. Родзинкою цього навчання став останній день – коли журналістів тренували на полігоні, імітуючи умови, наближені до тих, із якими можуть стикнуться військові кореспонденти.
Із дніпропетровських репортерів у тренінгу взяв участь репортер сайту Freednipro.tv Олександр Пугач. Він поділився своїми враженнями про навчання із регіональним представником ІМІ.
Кожен день дуже насичений, з перервами весь час знаходилися на навчанні. Перший день – ділився досвідом журналіст Сергій Тахмазов. Він для нас відкрив зовсім іншу сторону діяльності військового кореспондента. Безпека може бути не лише фізична – не потрапити під обстріл, тощо; не менш важливо слідкувати за правилами гігієни, запасатися лікарськими засобами, в тому числі профілактичними.
Треба бути завжди готовим до того, що вийшовши за редакційним завданням, ти можеш не впоратися за запланований термін і затриматися як мінімум на добу. Тому треба мати запас їжі – при чому не просто бутерброди, а збалансованої, такої що не зіпсується – мати з собою запас речей, з якими ти зможеш протриматися більше доби, якщо залишишся сам десь в полі.
Мета військового оператора – не зняти, як літають кулі і стріляють гармати. Задача – знімати людей: військових, місцевих, історії – як вони живуть в умовах війни.

Другий і третій дні були присвячені навчанням з медицини, які проводив лікар-реаніматолог з великим досвідом роботи, в тому числі у військових умовах. На практиці розібрали надання першої медичної допомоги, транспортування поранених. В аудиторії відпрацьовували практику.
Для себе я зрозумів: важливо не боятися надавати допомогу. Часто в тих умовах крім вас більше нікому її надати, і гірше ти вже не зробиш. Нам повідомили статистику, що зі 100% лише 10% випадків надання допомоги рятують життя навіть у професіоналів. Головне – не боятися.
Загалом практикум з медицини можна було би скоротити до одного дня – надто багато складних термінів. Я вперше в житті накладав джгут, вчився робити непрямий масаж серця.
На третій день, після завершення ввідного курсу з медицини, військові фахівці познайомили нас із основами безпеки. Для мене було відкриттям, що автомобіль – далеко не те місце, де треба ховатися. Тікати пішки може бути значно безпечніше, ніж пересуватися на машині, бо це дуже велика мішень, в яку легко попасти.

На четвертий день нас вивезли на полігон МНС для відпрацювання навичок. Умови були максимально наближені до реальних, їх задавали військові інструктори. Все теоретичне, що засвоїли, вилетіло з голови під час практичного дня. В екстремальних умовах всі знання вилітають. Тому так важливо відпрацьовувати практику. Вже на другій спробі, можливо, вийшло би краще.
Наприклад, ми відпрацьовували, як відходити, якщо під час прес-туру по «звільненому» місту раптом почався обстріл із недобитої засідки. Але не всі учасники групи були в ролі журналістів, тому не всі змогли це відпрацювати: хтось виконував роль місцевих, хтось – військових. Інструктори створювали максимально реалістичні умови. Наприклад, я був в одній групі, і нібито був посвячений в план, але коли почали розгортатися події, то зрозумів, що все вже перегралося і для мене все розвивалося непередбачувано.

Я не сприймав це як гру. Розумів, що зі мною нічого не станеться в дійсності, але намагався максимально використовувати цю ситуацію для свого досвіду.
Важливо, що ми мали можливість знімати в цей день, тобто реально відчувати себе на роботі в гарячій точці.
Для мене також стало відкриттям, що очікувати на загрозу варто не лише від військових, а і з боку цивільного населення. Тебе можуть пограбувати, здати в полон за викуп, він щось кидає, а ти не знаєш – камінь це, чи граната.

Якщо порівнювати зі школою – то початкову ми пройшли. Це перший такий тренінг. Вважаю, що фундамент нам заклали. Але з такою підготовкою не можна одразу відправлятися на передову.
Багато з тих, хто пройшов тренінг, замислилися, чи готові вони до роботи в гарячих точках. Я розумію, що навіть мої поїздки – це було від не браку знань. Якби я більше знав, чого чекати, то вагався би, їхати мені чи не їхати.
Думки про доцільність такого навчання у мене виникали під час поїздок. Коли ми були в розташуванні одної частини і затрималися, оскільки було попередження про можливий обстріл, командування видало наказ нікого із частини не випускати. Тобто ми затримувалися, а я не був до цього готовий. Коли попередили про можливий обстріл, так само – я не знаю,що робити. Чекав, що мене хтось проінструктує, але мало хто знає, що насправді треба робити. І я розумію, що у мене немає ніякого керівництва до дії, я не знаю ні радіусу розльоту мін, ні що робити, ні куди бігти. І тоді я зрозумів, що треба мати такий багаж знань, щоби хоча би розуміти, як поводитися в тій чи іншій ситуації.

Навіть тим, хто не стане військовим кореспондентом, цей досвід буде корисний, тому що доводиться працювати у екстремальних умовах, в умовах масових заворушень, де ці знання знадобляться.
Після навчання не виникло сумнівів щодо доцільності поїздки, але вже інакше думаєш про рівень підготовки до такої поїздки. Нас вчили: «Не думайте, що це може статися з ким завгодно – тільки не з вами».
Навіть один із найдосвідченіших журналістів, через дитячу помилку опинився «загиблим» на полігоні – він просто не послухався інструкторів. Ніхто не помітив, що в нього «вистрілили», його загубили із поля зору, а потім інструктори сказали, що «смерть» цієї людини – на нашій совісті. Через свою помилку одна людина може затягти у небезпеку всю команду. Але вже після тої ситуації, ми виправили свою помилку і нікого не загубили.

Текст: Зоя Красовська, регіональний представник ІМІ в Дніпропетровській області
Фото: Анатолій Морозов

Tweet about this on Twitter0Share on VKShare on Facebook0

Comments




Back to Top ↑